Вийшла матуся за хвіртку, на шлях поглядає,

Щодня вона в тузі поштаря чекає.

А він як на зло, двір її минає,

Людям несе звістки а її немає.

У тузі й чеканні три роки пройшло,

А діти не їдуть до неї в село.

Не пишуть не дзвонять, не шлють телеграми,

А серце сумує й хвилюється в мами.

Не треба їй грошей, не треба їй слави,

Її тільки треба словечко ласкаве.

Й задумала мати дітей налякати,

І просить сусідку, таку звістку дати.

Сталося нещастя швидше приїжджайте,

Ваша мати вмерла її поховайте.

І ось уже мчаться машини в село,

Мати жила добре, в неї є добро.

Треба те добро швидше розібрати,

А хату швиденько, швиденько продати,

Два сини і дочки заходять до хати.

А їх зустріла живісінька мати.

Старший син сердито:

-Що ти наробила, ще живу себе ти похоронила.

На російській мові дочка верещала:

На курорт поехать летом собиралась,

я даже путёвку себе раздобыла,

а дурной смертью ты все развалила.

І мудра матуся промовила тихо:

-Ви їдьте додому хай мине вас лихо.

Невісткам і зятю вид мене привіт,

І вже, будь ласка їм так поясніть:

-Що мене учора сіль рада ховала,

І добро і хату я її віддала.

Посміхнулась мати, взяла в руки сапку

І пішла полоти на городі грядку.

До роботи звикли роботящі руки,

Вже суму не було з тієї розлуки.

І тепер вже мати, сонце зустрічає,

І поштаря більше вже не виглядає.