Виростив батько синочка,

І послав у широке життя.

Син попав у місто велике,

Щоб прижитися там до пуття.

Через рік став директор заводу,

І квартиру й машину купив.

Та в село із якого він родом,

Сам частенько таки приїжджає,

Батько й мати радіють синочку

Раді й навіть душу віддати.

Батько зняв би останню сорочку,

Та колеса в машині тріщать.

- вибачайте, що я не везу нічого,

Якось син тихенько сказав.

- нам, синочку, не треба нічого,

Тільки б сам ти до нас приїжджав.

Та роки невблаганно летіли.

Вже матусю у вічність віддали,

А у батька вже руки тремтіли,

І хазяйства завчасно не стало,

Промайнуло теплесеньке літо,

І настала сурова зима,

А синок до батька не їде.

Бо вже брати нічого нема.

Та якось хтось постукав в віконце,

І здригнувся старенький аж зблід.

- мабуть син це калатало серце,

Бо приїхати йому уже слід.

- так збирайтеся тату, до мене.

- ну а хата, та я як же я сину.

- хату вашу я скоро продам,

Треба внуку купити машину.

І старенький поїхав у місто.

Де і сісти і стати не знає,

П’ять кімнат і в усіх у них тісно.

Бо старенький куточок займає,

Син приходить з роботи сердитий.

І надутий неначе той сич.

А невістка накрашені губи, кривить.

Як гадюка сичить.

Якось чує на кухні, що невістка кричить.

- ох, ох, ох! А щоб ти провалився крізь землю

А щоб ти старий, чорт уже здох.

Взяв старенький ковіньку й торбинку,

Витер сльози гарячі з очей.

І пішов він шукати будинок,

Де приймають таких от людей.

Отака то історія діти,

Скажу правду усім вам на те,

Що не завжди прийдеться радіти,

Прийде старість відплата прийде.