Сиділа матуся, на стіл похилившись.

В зажурі дивилась в вікно,

Життя промайнуло, усе те,

Що було неначе картинка в кіно.

Ось дівчинка боса, у ситцевім платті,

З хлопчиськами ганяє.

А ось уже юна струнка і красива.

Кохання своє зустрічає.

І було б все добре і була б щаслива,

Якби не почалась війна.

В останнє обнявшись, у очі поглянув

Й вона залишилась одна.

Здригалась земля і зривались снаряди,

А в серці надія жевріла і ось похоронка.

Знищила все, остання надія згоріла.

Вона працювала від ранку до ночі,

І в зиму і в люті морози,

Ночами латала одежу синочкам

І капали сльози, її гіркі сльози.

Бої відгриміли прийшла перемога,

В країні розруха нещастя й біда.

Всі сили віддала вона Батьківщині.

За себе забула що ще молода.

Була вона гарна, хоч горя зазнала.

І хтось ненароком сказав про сватів,

Вона відвернулась і витерла сльозі.

І думала зараз лише про синів.

Вже виросли діти, щебечуть онуки,

Життя стало краще у рідному краї,

Солдатські вдови уже постаріли,

 Але за коханих своїх пам’ятають,

Зустрівшись із ними вклонися мій друже,

Дай місце у черзі, вступи їм дорогу,

Бо разом з солдатами, які воювали,

Вони теж кували святу перемогу.