Вже осінь на дворі і капає дощик.

А он по дорозі іде подорожний,

Зайшов на подвір’я де найкраща хата.

Син глянув на тата і не впізнав тата,

В руках в нього кострець і зігнута спина.

-Це я твій тато прийми мене сину.

А де ж ти був тату коли я учився?

Хто думав про мене коли я женився?

Усе ж вона люба матуся,

Мила яка через тебе рано посивіла.

Тут вибігли діти не знають нічого

З подивом дивились на діда чужого.

Найменшенький хліба десь взяв скоринку

І хоче покласти старцеві в торбу.

З хати вибігла жінка коса в неї сива,

Та сама струнка ще й дуже красива,

Глянула на старця і враз пригадала.

Як колись в сімнадцять хлопця покохала.

Говорив що любить, що женитись буде,

 А потім покинув, на осуду людям.

Сам кудись подівся п’яними шляхами.

А вона зосталась з сином і сльозами,

Працювала в пана, виростила сина.

Щебечуть онуки і вона щаслива.

Пішла гордо в хату взяла паляницю.

Старцеві віддала і пішла в світлину.

На порозі стала гірко посміхнулась,

 Йди  війся по світу любов вже минула.