Лишилась вдовою, та ще й молодою,

І донечка в неї була, ростила учила,

І заміж віддала, для неї лише і жила.

Не думала жінка про себе,

Чи то було літо, чи осінь ота золота.

Заботи домашні, турботи, так пролітали літа.

Та раптом якось чоловіка зустріла,

Сидів він задумавшись на неї дивився,

Чи то може хворий, чи ще якесь горе,

Чого б то він так зажуривсь.

- ви що захворіли? Потім до онука:

Іванку, чи є в нас вода?

І хлопчик подав їй пляшку з водою.

- от з цими болячками просто біда.

- ні, ні я не хворий я просто задумавсь

Що ось вже дожив до сивин

У Вас ось онуки, і мабуть діти,

А я все один та один.

І так познайомились, стрічалися рідко,

Коли була в парку з дітьми.

Та якось не сміливо і дуже тихо, промовив він:

- давай зустрінемось ми.

Підемо в ресторан в якому не був я вже дуже давно,

По місту походимо а потім підемо в кіно.

Додому на крилах летіла,

А дома робота чекала й була.

Швиденько вже дещо зробила

Тут уже дочка додому прийшла.

-         Що з вами матусю, втомилася дуже,

Щось коїться з вами не те,

ви що захворіли,

О Боже мій милий,

та ви просто вся горите.

Схилилась дитині, своїй на плече,

Хотіла про все розказати,

Та сльози залили гаряче лице.

Не знала із чого почати.

Та дочка з двох слів про все здогадалась,

Швиденько їй туфлі свої принесла,

І сукню найкращу із шафи дістала.

І косу сивіючу їй заплела.

Та ви в мене мамо, ну просто красуня,

І кращої мами немає ідіть уже швидше,

Бо він десь сумує, бо він десь на вас вже чекає.

І вперше прискіпливо, в люстерко поглянула,

На неї дивилась ще жінка вродлива,

Вона посміхнулась і себе оглянула.

А й справді сьогодні я дуже щаслива.

О, щастя жіноче,усі б ми хотіли у щасті прожити,

А жінці лиш треба слово ласкаве,

Яке може муки розбити.