У школі ти дзвінко сміялась,

Той сміх мені в душу запав.

Тебе наші хлопці, боялись.

Я знав це і також  мовчав.

Відмінниця в класі немає де правду подіти,

Вся школа гордилась тобою,

Якщо хтось із хлопців хотів знахабніти,

Ти громом ставала й грозою.

Любив я тебе до нестями,

Та доля спалила мости.

Пішли ми не тими шляхами,

Якими хотів би я йти.

І так 30 літ промайнуло,

День за день невблаганно все біг.

На життєвій стежці все було,

Та забути тебе я не зміг.

Ти зі мною була скрізь і всюди,

І у радості й навіть в печалі.

Та якось серед тисячі люду,

Я побачив тебе на вокзалі.

Ти стояла струнка і красива,

Дивилась замріяно вдаль.

Все так же лиш коса трохи сива,

А в очах твоїх була печаль.

Я з тремтінням сказав тобі здравствуй,

Скільки зим промайнуло і літ.

Ти мені відповіла не відразу,

Потім тихо сказала: - привіт!

- як живеш? Є робота, є діти

І куди це ти їдеш сама?

- робота ніде правди подіти

Син дорослий, а щастя і долі нема.

Та що ми про мене, давай вже про тебе,

Де працюєш є в тебе сім’я?

Є дружина, дві доньки красуні.

І на долю не скаржуся я.

Ну а от про любов хотів, я ще в школі сказати.

Та була ти горда, така неприступна,

І змушений був я мовчати.

А я так чекала я стільки страждала.

Стражданням ні меж ані краю.

Вночі твоє ім’я я тихо шептала.

Бо я тебе й досі кохаю.

Кохаєш? – о люба! Це щастя, для мене.

Я радий вклонятися нашій зорі.

Давай вже хоч зараз ми долі з’єднавши

Адже ми не дуже старі.

-О ні – уже пізно і глянула грізно.

В житі я нікому ще зла не бажала.

Гірко посміхнулась пішла в вагон швидко.

Для мене назавжди навіки пропала.

Стою я на шумнім і люднім вокзалі,

А в серце запався, незвіданий сум.

Чому одних любиш кохаєш, бажаєш

А заміж нелюбих береш.